Поль Верлен

Характерні ознаки поезії Поля Верлена

- імпресіоністичність, «миттєвість» вражень;
- відсутність раціоналізму, штучності, риторики;
сугестивність — це поезія натяків і напівтонів.
Поль Верлен

 

(1844—1896)

французький письменник, поет, символіст.

  
Цікаво знати

Поль Верлен посідає особливе місце серед видатних французьких ліриків кінця XIX століття.

Проголошений «принцом поетів» і шанований як визнаний майстер символічного напряму, він, проте, не був ні його лідером, ні теоретиком. Факти особистої біографії поета та його творчість нерозривно пов'язані.

Натура пристрасна й неврівноважена, Верлен часто згинався під тягарем життєвих обставин, заплутувався в суперечностях власної долі й характеру.

Але справедливо зауважив А. Франс: 

«Не можна застосовувати до цього поета те ж мірило, яке застосовують до людей розсудливих. Він має права, яких у нас немає, оскільки він стоїть незрівнянно вище і, разом із тим, незрівнянно нижче за нас. Це несвідома істота, і це такий поет, який зустрічається раз на століття».

Аудіотека

Прослухати вірші Поля Верлена.

Аудіотека

 
 

Вірш - елемент ритмічного мовлення у літературному творі, основна одиниця віршованого ритму.
Імпресіонізм - напрям у мистецтві, який основним своїм завданням вважав відтворення особистісних вражень, миттєвих відчуттів та переживань.
Сугестивність - здатність сприймати психічний вплив з боку іншої особи, ступінь сприйнятливості до навіювання, здатність до самонавіювання. Явища навіювання та самонавіювання.
Арієта - невелика арія, проста за викладом і пісенним характером мелодії.

 

ЗАБУТІ АРІЄТИ
 
 * * *
Це захоплене зомління,
Це закохане томління,
Хвильні трепети лісів
У руках вітрів пестливих
I між віток шелестливих
Хор сп’янілих голосів.

О, цей шелест, шемріт, шепіт,
Воркіт, туркіт, цвіркіт, щебет,
Журкіт, муркіт, свист і писк,
Трав розмайних шелевіння,
Шум води по моховинню,
По камінню плеск та блиск...

Хто ж до всього того шуму
Вплів мотив тривоги й суму,
Жаль снує душа — чия?
То, напевно, ми з тобою
День прощаємо журбою,
То душа твоя й моя!


 * * *
Крізь музичних вогнів колихання,
Крізь незвично розгойданий гомін
Я угадую давнього спомин
I провістя нового кохання.

Моє серце й душа в надпориві —
Наче око гіганта подвійне,
Де бринять, ніби мево сновійне,
Всіх пісень переливи тремтливі.

О, якої ще кращої смерті?
Одступи од коханців, тривого!
Дайте, релі, старого й нового —
Любо вмерти в такій круговерті!


 * * *
Із серця рветься плач,
Як дощ іллється з неба.
Від зради чи невдач,
Відкіль цей тужний плач?

О, хлюпотіння зливи
По крівлях, по землі!
На серце нещасливе
Спливають співи зливи...

Лягає без причин
Туг? на серці туга.
З відчаю хоч кричи!
Печалюсь без причин.

Від муки дітись ніде,
Рве серце марний жаль.
Любові й зненавиди
Нема, а дітись ніде!


 * * *
Душа, душа моя страждала,
Любов, любов її терзала.

Та я утіхи не знайшов,
Хоч кинув я свою любов,

Хоч цілим серцем і душею,
Здавалось, розлучився з нею.

Ніде я втіхи не знайшов,
Хоч кинув я свою любов.

I серце, серце надто чуле,
Душі сказало: «Чи ж забули,

Забули в гордій самоті
Ми очі ті і губи ті?»

Душа сказала серцю: «Хтозна?
Розлука — пастка грандіозна:

Втечеш від муки за сто миль,
Стократно груди ранить біль».

 * * *
О сумна пустеле!
Я з нудьги вмираю...
Сніг у даль безкраю
Блиск примарний стеле.

Небо тьміє мідно,
Хмари хмуро висять,
Зір нема, лиш видно,
Як конає місяць.

В далині імлистій
Щось немов синіє...
Ледве бовваніє
Бідний ліс безлистий.

Небо тьміє мідно,
Хмари хмуро висять,
Зір нема, лиш видно,
Як конає місяць.

Вам, худі вовцюги,
Й вам, хрипкі ворони,
Де знайти схорони,
Вічні волоцюги?

О сумна пустеле!
Я з нудьги вмираю...
Сніг у даль безкраю
Блиск примарний стеле.


 * * *
Солов’ю, що з високої вітки
задивився на свій відбиток у річці,
здається, ніби він упав у воду.
Сидить на вершечку дуба і боїться потонути.
Сірано де Бержерак

Одкид дерев у озернім затоні сріблистім
Димом береться імлистим,
А угорі потопають у справжньому вітті
Горлиць жалі сумовиті.

Цей краєвид — твоєї, мандрівнику, долі
Образ у нашій юдолі:
Чуєш, між листям квилять у гіркій безнадії.
 

ПРО ПОЕЗІЮ ПОЛЯ ВЕРЛЕНА

 

«Романси без слів» — найвище поетичне досягнення Верлена.

 

Знову, як і в перших збірках, звучать ноти суму й меланхолії, нетривалого забуття і печалі. Окремі вірші збірки нагадують пейзажі художників-імпресіоністів, часом у них усе ніби вкрите сірою імлою або розчинене в тумані. При цьому чітко виявляється притаманна поезії межі століть тенденція до синтезу словесних і живописних образів, використання образотворчих художніх можливостей мови. Прислухаючись до монотонного шуму дощу, до відлуння церковних дзвонів, блукаючи насиченими осіннім повітрям вулицями, занурюючись у бузково-зелену тінь дерев, поет зливається душею з печальним і таємничим світом.

 

Навколишні предмети не існують для нього окремо від світла, яке вони випромінюють, від вібрації повітря:

 

«Зеленаво й малиново
У непевнім світлі лампи
За вікном все знову й знову
Мерехтять пригарки й рампи...»

 

«Романси без слів», імпресіоністичні за своєю природою, складаються переважно з віршів, які змальовують пейзажі.

 

Інші сюжети (історичні, героїчні, сатиричні) безслідно зникають. Але пейзаж тут незвичайний — це знов-таки «пейзаж душі». Природа й душа поета зливаються в одному образі, в єдиній істоті, яка, залишаючись природою, стає водночас людиною.

 

«Миттєвість» вражень підкреслена тим, що Верлен із усіх часів дієслова віддає перевагу теперішньому, а самі дієслова в нього поступаються місцем іменникам. Разом із дієсловом-присудком із поетичної фрази зникає дія. Верлен спробував довірити спілкування душі та природи барвам і звукам.

 

Сама назва збірки «Романси без слів» свідчить також про прагнення поета підсилити музичну забарвленість віршів:

 

«Мжиці зажурені звуки
і на землі, й по дахах!
В серці, що в’яне від скуки,
ллються зажурені звуки».

 

 

По виході з в’язниці у світосприйнятті поета відбувся справжній переворот — він навернувся в католицтво. Наступна книга Верлена «Мудрість» (1881) явила світові нову властивість його поезії — релігійне натхнення. Релігійне обернення, бурхливе й пристрасне, було, як це притаманно Верлену, суперечливим і непослідовним, разом із тим, «Мудрість» — книга глибоко продумана.

Поет, відрікаючись від свого розпусного минулого з Рембо, розраховував знайти «підкріплення» у вірі, за її допомогою розв’язати конфлікт між «життям» і «мистецтвом».

 
ТАК ТИХО СЕРЦЕ ПЛАЧЕ
 
Так тихо серце плаче, 
Як дощ шумить над містом. 
Нема причин неначе, 
А серце ревно плаче! 

О, ніжно як шумить 
Дощ по дахах, по листю! 
У цю тужливу мить 
Як солодко шумить! 

Відкіль цей плач, не знати, 
В осиротілім серці? 
Ні зради, ні утрати,- 
Відкіль журба, не знати. 
Найтяжчий, певне, сум.
 

Аналіз вірша

 

Вірш «Так тихо серце плаче...» належить до циклу «Забуті арієти» зі збірки «Романси без слів». І назва збірки, і назва циклу підкреслюють особливість віршування Верлена, яке надзвичайно влучно втілилося у формулі «найперше — музика у слові...»

 

 

Арієта — це музичний термін, невелика арія, проста за викладом і пісенним характером мелодії. Такі ж вірші Верлена з цього циклу: невеликі за обсягом, можуть навіть здаватися надто простими, водночас нагадуючи знайому до болю мелодію, яку співає душа.

 

«Так тихо серце плаче...» — одна з найкращих і найвідоміших поезій Верлена. Як і багато символістських шедеврів, вона створює настрій, вимальовуючи знаменитий верленівський «пейзаж душі»: у місті починається дощ, а разом із ним починає плакати серце.

Поет не створює жодного зорового образу. Ми лише чуємо, як ніжно шумить дощ по дахах, по листю. Ніяких різких звуків, це ніби примушує ліричного героя прислухатися до свого серця, до того нестерпного суму, що охопив його. Звідки взялася журба «в осиротілім серці»? Відповіді на це запитання немає. Просто в місто прийшов дощ:

 

О, ніжно як шумить

Дощ по дахах, по листю!

У цю тужливу мить

Як солодко шумить! (Пер. М. Рильського)

 

Душа ліричного героя, а з ним і читача (хіба в нас серце не завмирає від безпричинної туги, коли ми чуємо, як шелестять краплі дощу?!) зливається воєдино з природою. І вже незрозуміло, що чому передувало: чи то серце почало плакати, бо в місто прийшов дощ, чи то задощило через нестерпний сум на душі...

 

 

У цьому вірші немає несподіваних метафор, складних символів і осяйних епітетів. Образи, які є в ньому, важливі не своїми предметними значеннями, а тими сенсами, асоціаціями, що їх навіюють певні настрої. Використання дієслів теперішнього часу допомагають письменнику «вирвать мить із плину часу» (В. Вордсворт), і тим самим розчинитися у вічності, адже дії немає, бо немає ані минулого, ані майбутнього:

 

Так тихо серце плаче,

Як дощ шумить над містом.

Нема причин неначе,

А серце ревно плаче. (Пер. М. Рильського)

 

Водночас іменники й прикметники «тужлива мить», «осиротіле серце», «зрада», «утрата», «журба», «нестерпний сум» мають спільне значення туги й болю. Навіть дощ, який з найдавніших часів у літературі є алегорією сліз, плачу Бога й природи, лише підкреслює загальний меланхолійний настрій.

 

Поль Верлен — неперевершений майстер звукопису. Алітерація та асонанси в його вірші відіграють не меншу, а можливо, навіть і більшу роль, аніж змістове наповнення слів. У цьому вірші Верлен демонструє віртуозну поетичну техніку, адже ритм поезії створюється повторами на різних рівнях тексту. Це обрамлення, коли останні слова першого й останнього рядків строфи повторюються, римування (абаа), однорідні члени речення (синтаксичний повтор): «ні зради, ні утрати»; «без гніву, без любові, без ревнощів, без дум». Усе це створює ефект безкінечного руху по колу, що не має ані початку, ані кінця й напрочуд вдало збігається з монотонним ритмом дощу, який стає «пейзажем душі» ліричного героя.

 
ПОЕТИЧНЕ МИСТЕЦТВО
 
Найперше - музика у слові! 
Бери ж із розмірів такий, 
Що плине, млистий і легкий, 
А не тяжить, немов закови. 

Не клопочись добором слів, 
Які б в рядку без вад бриніли, 
Бо наймиліший спів - сп'янілий: 
Він невиразне й точне сплів, 

В нім - любий погляд з-під вуалю, 
В нім - золоте тремтіння дня 
Й зірок осіння метушня 
На небі, скутому печаллю. 

Люби відтінок і півтон, 
Не барву - барви нам ворожі: 
Відтінок лиш єднати може 
Сурму і флейту, мрію й сон.
 

Аналіз вірша

 

У своєму вірші «Поетичне мистецтво» (який був написаний 1874 року, а надрукований у 1882 році і пародіював відомий твір теоретика класицизму XVII ст. Буало) Верлен, на противагу логічно-раціоналістичним принципам поезії минулого, проголосив необхідність створення іншого стилю в поетичному мистецтві — легкого, мелодійного і чуттєвого.

Він виступив проти раціоналізму в поезії, проти штучності, риторики, вимагав від поета справжнього мистецтва, чистого подиху почуттів, тремтливої передачі вражень, закликав наблизити поезію до музики.

 

Найперше — музика у слові!

Бери ж із розмірів такий,

Що плине, млистий і легкий,

А не тяжить, немов закови. (Пер. Г. Кочура)

 

Поет намагається скинути пута традиційного віршування («Хребет риториці скрути Та ще як слід приборкай рими»). Він утверджує поезію внутрішнього бачення і внутрішнього життя. Верлен вважає, що істинне призначення поезії — висловити те, що неможливо висловити в будь-якій інший спосіб.

 

Мелодику вірша Верлен протиставив його смисловій чіткості, лірика Верлена — це поезія натяків і напівтонів. Слово для поета — насамперед музика, а не зміст, воно має вабити в далечінь, на пошуки прекрасного.

 

Щоб вірш твій завше був крилатий,

Щоб душу поривав — шукати Нову блакить, нову любов.

Щоб мчав, де далеч не похмура,

Де чари віє вітерець,

Де пахне м’ята і чебрець...

 

Вірш, за Верленом, має цінність лише тоді, коли спрямований до небес, до надприродного. Поет завершує твір іронічним вигуком: «А решта все — література!», зневажливо називаючи «літературою» усе те, що на його думку, є штучним, риторичним, надуманим, позбавленим життя і свободи.

 

Характерна особливість творчості Верлена — сугестивність його лірики (від лат. — натяк, навіювання). Слово в поета діє не стільки своїм предметним значенням, скільки смисловим ореолом, який наче навіває чи підказує певні настрої. Саме сугестія наближає Верлена до символістів, адже як такого символу в його ліриці немає.

 

Його поезія — це відображення безпосередніх, миттєвих вражень. Розмита лінія у нього панує над чітким контуром, відтінок — над яскравим кольором, світлотінь — над світлом, півтон — над виразним тоном.

 

Люби відтінок і півтон.

Не барву — барви нам ворожі:

Відтінок лиш єднати може

Сурму і флейту, мрію й сон. (Пер. Г. Кочура)

 

Усі ці особливості пов’язують поезію Поля Верлена з естетичними засадами не лише символізму, а й імпресіонізму, утвердження якого пов’язують з його ім’ям. Імпресіоністичність — ще одна важлива риса його поезії (від фр. impression — враження; імпресіонізм — напрям у мистецтві, який основним своїм завданням вважав відтворення особистісних вражень, миттєвих відчуттів та переживань).

 

Вірш «Поетичне мистецтво» став свого роду маніфестом поетів кінця XIX ст. «Найперше — музика у слові» — це гасло й імпресіоністів, і символістів.

 

Цікаво, що «Поетичне мистецтво» Верлена викликало захоплення не тільки літераторів, а й художників-імпресіоністів, зокрема Огюста Ренуара, Клода Моне, Каміля Піссаро, а також композиторів-імпресіоністів, у першу чергу — Клода Дебюссі, який на тексти Верлена написав кілька музичних творів.