Интересное

Антон Павлович Чехов

Головні ознаки оповідання:

— прозовий твір;
— невеликий за розміром;
— описано події за малий проміжок часу;
— зображення одного епізода з життя героя;
— невелика кількість персонажів. 

Антон Павлович Чехов

 

(1860-1904)

- російський драматург і прозаїк.

  

 

Цікаво знати

Ще в дитинстві майбутній драматург цікавився українською літературою та досконало знав українську мову. Часто він гостював у своїх дідуся та бабусі, яка за походженням була українкою, ходила у вишиванці, носила свитку.

Антон Чехов хотів оселитися на Полтавщині. Мріяв придбати хутір біля великого села Хомутець Миргородського повіту. Тут було дуже затишно, чудова земля, луки. Проте грошей на всю цю красу драматургу не вистачило.

 

Відеотека

Переглянути біографію А.Чехова у відеоформаті. 

 

Кінозал 

Подивитись мультфільми за оповіданнями А.П.Чехова:

"Каштанка”,
“Ванька Жуков”,
"Людина у футлярі".

 

Подивитись фільми за оповіданнями А.П.Чехова:

 

 "Помста",

 “Пострибунка”,

 "Ці різні, різні, різні    обличчя". 

 

Аудіотека

Прослухати оповідання А.Чехова в аудіоформаті.

 

 
 
 

Оповідання — невеликий за розміром художній розповідний прозовий твір про одну чи кілька подій у житті людини.

Комічне — смішне в житті та мистецтві. Літературними різновидами комічного є гумор, іронія, сарказм і сатира.
Художня деталь — виразна подробиця твору, що робить зображувану картину зримішою, яскравішою і глибшою за змістом.

Антитéзапротиставлення явищ, понять, почуттів, думок, характерів. Для створення антитези письменники використовують антоніми. Наприклад, образи товстого і тонкого в оповіданні Антона Чехова.

 

ХАМЕЛЕОН
 

 Через базарну площу йде поліцейський наглядач Очумєлов у новій шинелїі з клуночком у руці. Услід за ним ступає рудий городовик* з решетом, вщерть повним конфіскованого аґрусу. Навкруги тиша... На площі ні душі... Повідчинювані двері крамниць і шинків позирають на світ Божий похмуро, як голодні пащі, коло них нема навіть жебраків.
— То ти кусатись, клятий? — чує раптом Очумєлов.— Хлопці, не пускайте його! Нині не дозволено кусатися! Держи! А... а!
Чути собаче вищання. Очумєлов дивиться в той бік і бачить: з дров'яного складу купця Пічугіна, стрибаючи на трьох ногах і озираючись, біжить собака. За ним женеться чоловік у ситцевій накрохмаленій сорочці й розстебнутій жилетці. Він біжить за ним, і, подавшись тулубом уперед, падає на землю, й хапає собаку за задні лапи. Чути вдруге собаче вищання і крик: «Не пускай!» З крамниць висову­ються сонні фізіономії, і скоро біля дров'яного складу, немов з землі вирісши, збирається натовп.
— Начебто безпорядок, ваше благородіє!..— каже городовик. Очумєлов робить півповорот ліворуч і простує до зборища. Біля
самих воріт складу, бачить він, стоїть вищеописаний чоловік у розстебнутій жилетці і, піднявши догори праву руку, показує натовпові закривавлений палець. На півп'яному обличчі в нього ніби написано: «Ось я тобі дам, шельмо!» — та й самий палець має вигляд знамення перемоги. В цьому чоловікові Очумєлов упізнає золотаря Хрюкіна. В центрі натовпу, розчепіривши передні ноги й тремтячи всім тілом, сидить на землі сам винуватець скандалу — біле гостро-морде хортеня* з жовтою плямою на спині. В сльозових очах у нього вираз туги й жаху.
— З якої це нагоди тут? — питає Очумєлов, врізаючись у натовп.— Чому тут? Це ти навіщо палець?.. Хто кричав?
— Іду я, ваше благородіє, нікого не займаю...— починає Хрюкін, кашляючи в кулак,— про дрова з Митрієм Митрійовичем, і раптом це стерво з доброго дива за палець... Ви мені пробачте, я людина, котра робоча... Робота в мене дрібна. Нехай мені заплатять, бо я цим пальцем, може, з тиждень не поворухну... Цього, ваше благородіє, і в законі нема, щоб від тварюки терпіти... Якщо кожен кусатиметься, то краще й не жити на світі...
— Гм! Гаразд...— каже Очумєлов суворо, кашляючи й ворушачи бровами.— Гаразд... Чий собака? Я цього так не залишу. Я покажу вам, як собак розпускати! Пора звернути увагу на таких панів, що не бажають підкорятися постановам! Як оштрафують його, мерзотника, то він дізнається в мене, що означає собака і всяка інша бродяча худоба! Я йому нажену холоду!.. Єлдирін,— звертається наглядач до городовика,— дізнайся, чий це собака, і складай протокол! А собаку знищити треба. Негайно! Він, напевно, скажений... Чий це собака, питаю?

— Це, здається, генерала Жигалова! — каже хтось із натовпу.
— Генерала Жигалова? Гм!.. Зніми-но, Єлдирін, з мене пальто... Страшенно жарко! Мабуть, що на дощ... Одного тільки я не розумію: як він міг тебе вкусити?— звертається Очумєлов до Хрюкіна.— Хіба він дістане до пальця? Він маленький, а ти ж он який здоровило! Ти, мабуть, розколупав пальця цвяшком, а потім і спала тобі на думку ідея, щоб здерти. Ти ж... відомий народ! Знаю вас, чортів.
— Він, ваше благородіє, цигаркою йому в морду для сміху, а він, не бувши дурний, і хапнув... Дурнувата людина, ваше благородіє!
— Брешеш, сліпий! Не бачив, то, виходить, навіщо брехати? їх благородіє розумний пан і розбирають, якщо хто бреше, а хто по совісті, як перед Богом... А якщо я брешу, то нехай мировий* розсудить. У нього в законі сказано... Нині всі рівні... У мене в самого брат у жандармах... щоб ви знали...
— Не базікай!
— Ні, це не генеральський...— глибокодумно зауважує городовик.— У генерала таких нема. У нього все більше лягаві*.
— Ти це напевно знаєш?
— Напевно, ваше благородіє...
— Я й сам знаю. У генерала собаки дорогі, породисті, а це — чорт знає що! Ні шерсті, ні вигляду... стерво, та й годі. І отакого собаку тримати? Де ж у вас розум? Якби трапився такий собака в Петербурзі чи в Москві, то, знаєте, що було б? Там не подивилися б на закон, а вмить — не дихай! Ти, Хрюкін, постраждав і діла цього так не залишай... Треба провчити! Пора...
— А може, і генеральський...— думав вголос городовик.— На морді не написано... Оце якось у дворі в нього такого бачив.
— Звісно, генеральський!— каже голос з натовпу.
— Гм... Надінь-но, брат Єлдирін, на мене пальто... Щось вітер подув... Морозить... Ти одведеш його до генерала й спитаєш там. Скажеш, що я знайшов і прислав... І скажи, щоб його не випускали на вулицю... Він, може, дорогий, а якщо кожна свиня йому в ніс цигаркою тикатиме, то може й зіпсувати. Собака — ніжна тварина... А ти, бовдуре, опусти руку! Нема чого свого дурного пальця виставляти! Сам винен!..
— Кухар генеральський іде, його спитаємо... Гей, Прохор! Ходи-но, голубе, сюди! Поглянь на собаку... Ваш?
— Вигадав! Таких у нас зроду не було!
— І питати тут довго нема чого,— каже Очумєлов.— Він бродячий! Нема чого тут довго балакати... Якщо сказав, що бродячий, виходить, бродячий... Знищити — от і все.
— Це не наш,— каже далі Прохор.— Це генералового брата, ідо оце приїхав. Наш не охочий до хортів. Брат їхній охочий...
— Та хіба братик їхній приїхали? Володимир Іванович? — питає Очумєлов, і все обличчя його ясніє від розчулення.— Ох, ти, Господи! А я й не знав! Погостювати приїхали?
— В гості...
— Ох, ти, Господи... Скучили за братиком... А я ж і не знав! То це їхній собачка? Дуже радий... Візьми його... Собаченятко нічого собі... Метке таке... Хап цього за палець! Ха-ха-ха... Ну, чого тремтиш? Ррр... Рр... Сердиться, шельма... цуцик отакий.
Прохор кличе собаку і йде з ним від дров'яного складу. Натовп регоче з Хрюкіна.
— Я ще доберуся до тебе! — погрожує йому Очумєлов і, запинаючись шинеллю, іде собі далі базарною площею.

 

Аналіз твору.


У такому невеликому за об'ємом жанрі, як розповідь, дуже доречне використання імен, що говорять, і прізвищ, до чого і прибігає А.Чехов. Ми відразу розуміємо, хто буде показаний в невигідному світлі. Це Очумелов і Хрюкин. І перший - більшою мірою.

Що показує нам автор? По базарній площі Очумелов, поліцейський наглядач, важно крокує "в новій шинелі". За ним - "рудий городовий з решетом, доверху наповненим конфіскованим агрусом". Цей "конфіскований агрус" - дуже важлива деталь. Вона дає нам відразу зрозуміти, чим займається влада в цьому місті. Городовий і поліцейський наглядач "з вузликом в руці", який вже когось обібрав, займаються не тим, чим треба. Вони витрачають свої сили на всякі дрібниці, демонструючи усім, що працюють у поті чола. Ми сміємося над цим абсурдним поєднанням: "конфіскований агрус", але розуміємо, що, по суті, таке життя, і вже думаємо: може замість того, щоб сміятися, заплакати?

Оповідання побудоване на комічному конфлікті, що виражається в тому, що персонажі проявляють своє відношення не до генерала Жигалова і не до "брата їх", а до собаки, який може їм належати. Таким чином, Чехов як би підвищує рівень раболіпства наглядача, який прагне угодить не лише більш високому по чину генералові, але і його швейцарові, двірникові і домашнім тваринам, які чинів не мають. Велика комічність досягається ще і тим, що Очумелов - сам досить уповноважена людина. Він стежить за порядком і має право оштрафувати будь-кого, наприклад "панів, що не бажають підкорятися постановам". Але повага до вищих чинів - це для Очумелова хвороба.


 Отже, "білий хорт цуценя з гострою мордою і жовтою плямою на спині" укусило за палець "золотих справ майстра Хрюкина". Побачивши безлад, "його благородіє" Очумелов пішов виконувати свої посадові обов'язки. Розібравшись, в чому справа, наглядач готовий "показати Кузькину мати" цьому собаці, а також його хазяїну і "іншій бродячій худобі". Він навіть визнав потрібним " винищити" бідну тварину, але тільки хтось вигукнув, що це собака генерала Жигалова, спрацював інстинкт чиношанування. А ефект у нього такий же, як і у інстинкту самозбереження і виживання. "Хамелеон" Очумелов тут же міняє свій "колір".  Він присікає міркування укушеного, про те, що "нині усі рівні", не слухає навіть, що у нього самого брат в жандармах". Тобто забороняє усі слова у виправдання Хрюкина, зате дозволяє говорити про нього: "він цигаркой їй в харю для сміху, а вона не будь дурна, і цюкни.".

Всього упродовж розповіді думка Очумелова міняється п'ять разів. Комічний ефект посилюється у зв'язку з нанизуванням повторів, а головне - із-за прискорення темпу зміни "кольору хамелеона" Очумелова. Кульмінацією розповіді є розмова з генеральським кухарем Прохором. Тут найшвидша зміна реакцій наглядача. Не встиг Очумелов назвати собаку " бродячим" і сказати, що її потрібно " винищити", кухар раптом повідомляє, що це не генеральська, а генералова брата хорт. Через півхвилини собака " перетворюється" з бродячої в "песика нічого собі.... спритну таку... цуцика отакого". Визначення є сусідами настільки близько, що є антитезою, яка як би живе у свідомості героя. Вона яскраво показує, наскільки він до всього готовий, готовий кожну хвилину змінити свій погляд на речі. Ми помічаємо, що зміна реакцій Очумелова доведена до автоматизму. Це говорить про те, що наглядач став підлесливим вже давно.

 Розповідь закінчується тим, що кухар відводить песика додому. За свій проступок вона не буде покарана, адже оцінюється просто сміхом: "Цап цього за палець! Ха-ха-ха.". Це слова Очумелова, але так думає не лише він: " натовп регоче над Хрюкиным".

Слабкий в цій сутичці програв. Переможець - той, на чиїй стороні влада і сила. В даному випадку влада і сила на стороні борзого песика. Але безсловесна тварина не може вибирати, на чиїй стороні йому бути. Людина ж, навпаки, цю можливість має. Але не лише фізичну: у нього є ще і право вибору. І у суєтному світі, в гонитві за матеріальним благополуччям важливо не забути це людське право. Важливо не втрачати ті якості, без яких розумна істота стає безрозсудною, людина перетворюється на хамелеона, який в різних умовах міняє свій колір заради власного виживання.

 
ТОВСТИЙ І ТОНКИЙ
 

На вокзалі Миколаївської залізниці зустрілися два приятелі: один товстий, другий тонкий. Товстий щойно пообідав на вокзалі, і його губи лисніли від масла, мов стиглі вишні. Пахло від нього хересом* і флердоранжем*. А тонкий щойно зійшов з вагона і був нав'ючений чемоданами, клунками та коробками. Пахло від нього шинкою і кофейною гущею. З-за його спини визирала худенька жінка з довгим підборіддям — його дружина, і високий гімназист з примруженим оком — його син.
— Порфирій! — вигукнув товстий, угледівши тонкого.— Чи ти це? Голубчику мій! Скільки зим, скільки літ!
— Матінко!— здивувався тонкий.— Миша! Друг дитинства! Звідки ти взявся?
Приятелі тричі поцілувалися і дивилися один на одного очима, повними сліз. Обидва були приємно здивовані.
— Любий мій! — почав тонкий після поцілунків.— От не чекав! От сюрприз! Ну, та глянь же на мене гарненько! Такий же красень, як і був! Такий же душечка і чепурун! Ах, ти, Господи! Ну, як же ти? Багатий? Одружений? Я вже одружений, як бачиш... Це ось моя дружина, Луїза, уроджена Ванценбах... лютеранка*... А це мій Нафанаїл, учень третього класу. Це, Нафаня, друг мого дитинства! В гімназії разом учились!
Нафанаїл трохи подумав і зняв шапку.
— В гімназії разом учились! — продовжував тонкий.— Пам'ятаєш, як тебе дражнили? Тебе дражнили Геростратом* за те, що ти казенну книжку цигаркою пропалив, а мене Ефіальтом* за те, що я ябедничати любив. Хо-хо... Дітьми були! Не бійся, Нафаня! Підійди до нього ближче... А це моя дружина, уроджена Ванценбах... лютеранка...
Нафанаїл трохи подумав і сховався за батькову спину.
— Ну, як живеш, друже? — спитав товстий, захоплено дивлячись на друга.— Служиш де? Дослужився?
— Служу, милий мій! Колезьким асесором* уже другий рік, і Станіслава маю. Платня погана... ну, та Бог з нею! Дружина уроки музики дає, я портсигари приватно з дерева роблю. Чудові портсигари! По карбованцю за штуку продаю. Якщо ж хто бере десять штук і більше, тому, розумієш, знижка. Перебиваємось сяк-так. Служив, знаєш, у департаменті, а тепер сюди перевели столоначальником по тому ж відомству... Тут буду служити. Ну а ти як? Либонь уже статський*? Га?

— Ні, голубе мій, бери вище,— сказав товстий.— Я вже до таємного* дослужився... Дві звізди маю...
Тонкий раптом зблід, скам'янів, але скоро обличчя його скривила широчезна посмішка; здавалося, що від обличчя і очей його посипались іскри. Сам він зіщулився, згорбився, звузився... Його чемодани, клунки і коробки стиснулись, поморщились... Довге підборіддя дружини стало ще довшим; Нафанаїл витягся струнко і застебнув усі ґудзички свого мундира...
— Я, ваше превосходительство... Дуже приємно! Друг, можна сказати, дитинства, і раптом вийшли в такі вельможі! Хи-хи.
— Ну, годі! — поморщився товстий.— Навіщо цей тон? Ми з тобою друзі дитинства — і до чого тут це чинопочитання!
— Та як же ж... Що ви...— захихикав тонкий, ще більше зіщулившись.— Милостива увага вашого превосходительства... ніби життєдайна волога... Це ось, ваше превосходительство, син мій Нафанаїл... дружина Луїза, лютеранка, певним чином...
Товстий хотів було заперечити щось, але на обличчі тонкого було стільки благоговіння, солодкуватості і шанобливої кислоти, що таємного радника занудило. Він одвернувся від тонкого і простяг йому на прощання руку.

Тонкий потиснув три пальці, уклонився всім тулубом і захихикав, мов китаєць: «Хи-хи-хи». Дружина посміхнулася. Нафанаїл шаркнув ногою і впустив картуза. Всі троє були приємно вражені.

 

Аналіз твору. Антитеза.


Назва розповіді А. П. Чехова "Товстий і тонкий" побудовано на протиставленні. Це слова-антоніми. Вже по назві розповіді зрозуміло, що в тексті порівнюватимуться два герої, і не посто порівнюватися, а протиставлятися. Такий прийом в художньому творі називається антитезою. Антитеза будується на зіставленні контрастних або протилежних образів, понять, ситуацій або інших елементів в художньому творі. Можна сказати, що уся розповідь Чехова побудована на антитезі.

 На цьому прийомі побудований опис головних героїв. У розповіді Порфирій і Михайло протиставляються один одному за наступними ознаками. По-перше контрастна сама ситуація їх появи в тексті: перший виходить з вагону, а другий з ресторану. Обід першого був дуже скромний (шинка і кава з гущею), а другого - щедрий і багатий (губи лисніли від олії). По-друге, протиставляються їх досягення у житті: один перебивався так-сяк, служить, але платня погана, підробляє виготовленням дерев'яних портсигар, інший дослужився до набагато вищого чина і немає потреби шукати додаткового заробітку, бо живе у статку.