Волт Вітмен

Аналіз збірки В.Вітмена "Листя трави":

Тема збірки - це сам Вітмен, людина-поет, людина взагалі та світ навколо неї, зображення життя у всіх його проявах.
 
 Ідея збірки - вічне торжество людини.
У людині й природі автор бачить прагнення до гармонії.
 
Тематика творів: теми життя і смерті, пошуку людиною самого себе, рівність і однаковість людей, доля індіанців, зображення американської дійсності, піднесення розвитку людини до рівня Бога, взаємозв'язок людини і природи.
 
Новаторство Вітмана:
 
- використання верлібру;
- використання діалогу поет-читач;
- Вітменівський каталог (перелік предметів та явищ);
- використання засобів виразності: метафори, риторичні запитання, звертання, накази;
- поет демократії.
Волт Вітмен

 

(1819—1892)

американський поет, есеїст, журналіст та гуманіст.

  
Цікаво знати

Вітмен — один з перших поетів, відтворивших реальність величезного сучасного міста, сприйнятого ним як зриме уособлення «загальних зв'язків у світобудові» і зобразивших з репортерською точністю описи самих різних сторін його повсякденного життя. Чудеса техніки, тріумфи «індустрії» викликали захоплення Вітмена, локомотив, «горластий красень», що на величезній швидкості мчить через дикі прерії, здавався йому символом незворотного прогресу.

 

Аудіотека

 
 

Вірш - елемент ритмічного мовлення у літературному творі, основна одиниця віршованого ритму.
Урбанізм (від лат. urbs - місто) - відображення в літературі (в її тематиці, образах, стилі) великого міста з високорозвиненою технікою та індустрією, міського побуту, особливостей психіки, породжених міським укладом. З літератури витіснялися замки, садиби, природа. Об'єктами опису ставали машина, фабрика, залізна дорога, натовп, людська маса як єдине ціле.
Трансценденталізм - філософсько-літературна течія в США в 1830-1860 рр., основними ідеями якої були соціальна рівність, рівність людей перед Богом, їхнє духовне самовдосконалення, близкість до первісної природи, інтуїтивне осмислення якої веде до абсолюту і морального очищення.
Верлібр - вільний вірш без рими, з рядками різної довжини.
Гомерівський каталог -  характерна ознака стилю Гомера - детальний опис (т. зв. «гомерівський каталог») подій, предметів, ознак тощо, не обов'язково пов'язаних головною темою твору (із війною). Так «Іліаду» й «Одіссею» називають енциклопедією життя стародавніх греків, у них можна знайти найрізноманітніші відомості про Елладу.
Вітменівський каталог - довгий і детальний перелік якихось фактів, ознак, реалій дійсності тощо. Вітмен часто вживав у своїх творах т. зв. каталог, такі довгі і детальні описи, переліки фактів тощо. 

 

ПІСНЯ ПРО СЕБЕ
 

 
Пісня про себе (Уривки). З книги "Листя трави". 

1. 

Себе я прославляю, себе я оспівую, 
I те, що приймаю я, приймете й ви, 
Бо кожен атом, котрий належить мені, 
       так само належить вам. 

Я тиняюся, шукаючи свою душу, 
На дозвіллі тиняюся влітку, нахиляюся 
       й розглядаю стебло травинки. 

Мій язик, кожен атом моєї крові складається з 
       цього ґрунту, з цього повітря; 
Народжений тут від батьків, зароджених тут 
       батьками, котрі так 
       само тут народилися, 
Я, тридцятисемирічний, 
без жодної хворості, розпочинаю 
I сподіваюся не урватися аж до смерті. 

Вірування та вчення, всіма облишені, 
Ви відступили убік - але й ви добрі на місці 
       своєму, і вас не забуто, - 
Я прихищаю всі - правильні й хибні, 
       я дозволяю стверджувати речі 
       щонайризикованіші: 
Хай промовляє природа без перешкод 
       з первісною силою. 


14. 



Дикий гусак зграю свою веде крізь холодну ніч, 
"Йо-хонк!" він кричить, і для мене внизу 
       це лунає наче запрошення, 
Простакові це здатися може безглуздям, 
       та я вслухаюсь уважно, 
Розумію, навіщо він кличе в зимове небо. 

Прудконогий північний олень, кіт на порозі, 
       синиця, собака дикий у преріях, 
Виводок поросят смикає свиню за соски - 
       і та рохкає, 
Індичка своїх індичат крилами затуляє, - 
I в них, і в собі я бачу той самий давній закон. 

Варто мені торкнуться землі стопою, як 
       звідти зринають сотні прихильностей 
I перед ними мізерніє все найкраще, 
       що можу сказати. 

Я закоханий в тих, що ростуть просто неба, 
В людей, що живуть серед стад, що скуштували 
       життя над берегом океану, чи в нетрях, 
У стерничих і в будівничих суден, 
       у майстрів із сокирами й довбнями, 
       в кучерів, що правлять кіньми. 
Я б із ними їв би та спав би тиждень 
       за тижнем. 

Що ж є найузвичаєніше, найдешевше, 
       найближче і найприступніше? - я сам, 
Я ризикую і витрачаюся, 
       щоб повернути сторицею, 
Чепурюся, щоб сам себе подарувати 
       найпершому, хто схоче мене узяти, 
I не прохаю, щоб небо спустилося примсі 
       моїй на догоду, - 
Я щедро себе розкидаю для всіх і назавжди. 


6. 


Спитала дитина: "Що таке трава?" - і повні пригорщі мені простягла. 
Що відповісти дитині? Не більше за неї я знаю, що таке трава, 
Може, це вдачі моєї прапор, із зеленої - барви надії - тканини зітканий. 
А може, це хустинка від Бога, 
Запашна, умисно нам зронена у подарунок, на згадку, 
Десь у куточку й вензель власника, - щоб помітили ми, звернули увагу, запитали - чия? 

А може, трава - така ж дитина, зрощене зелене немовля. 

А може, це ієрогліф такий самий, 
Що означає: "Росту, де багато землі й де мало, 
Між чорними та білими людьми; 
Хай то буде канадець, вірджинець, конґресмен чи негр, - 
всім даю я одне і однаково всіх приймаю". 

А тепер вона ніби схожа на гарне, непідстрижене волосся могил. 

Я буду ніжний з тобою, траво вруниста, 
Може, ти ростеш із грудей юнаків, 
Може, я полюбив би їх, якби знав раніше, 
Може, ти проросла зі старих чи з немовляти, що недовго 
було біля материнського лона, 
Може, ти і є материнське лоно. 

Надто темна трава ця, щоб рости з сивини старих матерів, 
Вона темніша за безбарвні бороди стариків, 
Затемна, щоб рости з блідо-рожевих піднебінь. 

О, я чую нарешті мову стількох язичків, 
I відчуваю, що недарма вони проросли з піднебінь. 

Шкода, що не можу я тлумачити натяки на юнаків і юнок умерлих, 
I натяки на дідусів і бабусь, і немовлят, що недовго були 
біля материнського лона. 

Що ж, по-вашому, сталося з юнаками й старими? 
Що, по-вашому, сталося з жінками й дітьми? 

Вони живі й десь їм незле ведеться, 
Найменший пагінчик свідчить, що смерті нема насправді, 
Бо, якщо вона й з'являлась, то вела за собою життя, - смерть не чигає 
в кінці шляху, щоб життя зупинити, 
Смерть-бо гине при появі життя. 

Усе рине вперед і вшир, ніщо не щезає, 
I смерть - це не те, що гадають, - це краще. 


20. 


Хто там іде? жадібний, простий, загадковий, оголений; 
Як сила приходить до мене з м'яса, що я споживаю? 
Що ж таке людина? хто такий я? хто такі ви? 
Все, що я вважаю своїм, і ви своїм повинні вважати, 
Інакше, слухаючи мене, ви змарнували час. 
Я рюмси не розпускаю, як роблять інші, 
Мовляв, місяці порожні, а земля - це баюри й твань. 
Скиглення й рабську покірність дають разом з порошками 
для інвалідів, конформізм - для родичів дальніх, 
А я капелюх свій ношу - що надворі, що вдома. 

Нащо мені молитись? Нащо вклонятись, вершити обряди? 
Вивчивши всі прошарки, кожну дослідивши волосинку, з 
лікарями порадившись і підбивши підсумок, 
Я знаю: кращого м'яса немає, ніж на моїх кістках. 
В усіх людях я бачу себе, не більше й ні на ячмінне зернятко менше, 
I, добре чи зле мовлю про себе, - це стосується їх також. 

Я знаю, що я налитий здоров'ям, 
До мене постійно плинуть поєднані речі Всесвіту, - 
Це послання до мене - я мушу їх прочитати. 
Я знаю, що я безсмертний, 
Я знаю, що орбіту мою не зміряє циркулем тесля, 
Я знаю, що не вмру, як зникає вогненний зиґзаґ, який 
діти малюють поночі у повітрі палаючим прутом. 

Я знаю, що я величний, 
Я клопоту не завдаю своїй душі, щоб вона виправдовувалась і тлумачила щось про себе. 
Я бачу, що закони світу не просять пробачень 
(Зрештою, я не гордовитіший, ніж рівень, за яким я будую свій дім). 
Я такий, який є, - цього досить, 
I нехай ніхто більше цього не знає, - я вдоволений, 
I якщо знають усі, я вдоволений теж. 

Є цілий світ, що знає це, світ найбільший для мене, - це я сам, 
і якщо я одержу належне сьогодні, чи за десять тисяч, чи за десять мільйонів років, 
Я однаково радо прийму це сьогодні й чекатиму однаково радо. 
Міцно стоять мої ноги в пазах гранітних, 
Я сміюся з того, що ви звете кінцем, 
I я знаю амплітуду часу. 


21. 


Я - поет Тіла і я - поет Душі, 
Зі мною всі насолоди раю та всі болі пекла зі мною, 
Перше я прищеплюю і плекаю в собі, друге - на мову нову тлумачу. 
Я поет жінки так само, як і чоловіка, 
I кажу, що так само чудово жінкою бути, як і чоловіком, 
I кажу, що нема більшої величі, ніж бути матір'ю людей. 

Я пісню співаю розпросторення або гордості, 
Доволі ухилянь і вимолювання, 
Я покажу, що розмір - це тільки розвиток. 

Ви залишили позаду інших? Ви - президент? 
То пусте: вони не лише наздоженуть вас, а й підуть далі, 
Я той, хто блукає, коли набирає сили лагідна ніч, 
Я гукаю до землі й моря, напівзанурених в ніч. 

Прилинь, гологруда ноче, прилинь, маґнетична, живлюща ноче! 
Ноче південних вітрів, ноче кількох великих зірок! 
Ноче дрімотна, шалена, оголена літняя ноче! 
Усміхнися, млосна, із диханням свіжим, земле! 
Земле дрімотних і вологих дерев! 
Земле погаслого заходу, земле гір, на вершинах яких спочиває мла! 
Земле склистих потоків місяця вповні, позначених злегка блакиттю! 
Земле світла і тіні, що скалками грають на річці! 
Земле перлистих хмар, що задля мене стали ясніші й чистіші! 
Земле з вигинами стрімкими: земле, вся в яблуневому цвіті! 
Усміхнись, бо йде твій коханець! 
Щедротна, ти мені любов віддала - і тобі відповім я любов'ю! 
О, невимовна, шалена любове! 

 
О КАПІТАНЕ
 
О капітане! Батьку! Страшна скінчилась путь! 
Всі бурі витримав наш корабель, сміливців лаври ждуть. 
Вже близько причал, і радо кричать нам люди, і дзвони дзвонять, 
І дивляться всі на могутній кіль, на бриг одважний і грізний. 

Але... О серце! Серце! Серце! 
О кров червона! Кров! 
Де батько впав на палубі, 
Упав і захолов! 

О капітане! Батьку! Встань і кругом подивись! 
Для тебе дзвони й горни звучать, для тебе стяги звились, 
Для тебе квіти, й вінки в стрічках, і натовп на узбережжі, 
Тебе, колишучись, кличе він, тебе побачить жадає! 

О, зляж мені на руку! 
Який це сон зборов 
Тебе, о батьку мій, що враз 
Ти впав і захолов? 

Мій капітан безмовний, уста німі, похололі, 
Не чує він моєї руки, лежить без пульсу, без волі. 
В порту безпечно стоїть корабель після тяжкої дороги. 
Скінчив наш бриг шалений біг, добився перемоги! 

Дзвоніть, радійте, береги! 
А я в жалобі знов 
Піду туди, де батько мій 
Упав і захолов. 
 
ЕФІОПІЯ ВІТАЄ ПРАПОР
 
Хто ти, стара, скажи нам? Ти тінь чи ти людина? 
Тюрбан на білій вовні, кістляві босі ноги. 
Чом прапор наш вітаєш, уставши край дороги? 

(Під соснами рідкими у Кароліні йшли ми, 
I от ти вийшла, чорна, з похиленої хати, 
Де вів до моря військо наш генерал завзятий). 

"Літ сотня, пане, буде, коли недобрі люди 
Мене в батьків забрали на муки та на горе, 
Як лютий рабовласник повіз мене за море..." 

Лиш це вона сказала - і цілий день стояла, 
Хитаючи тюрбаном, поводила очима 
I прапори вітала, що пропливали мимо. 

Що знаєш ти, о жінко, стара, страшна чужинко? 
Чом ти своїм тюрбаном здивовано хитаєш? 
На те, що бачиш нині, чи те, що пам'ятаєш?
 
ГЕТЬ РОЗМОВИ ПРО ВІЙНУ
 
 Геть розмови про війну! Геть і війну саму! 
Зникни назавжди з-перед очей моїх вражених, 
    видовище почорнілих знівечених трупів! 
Це розгнуздане пекло й потоки крові - вони для 
    диких тигрів та вовків із висунутими 
    язиками, а не для людей із розумом! 
Свій похід натомість починай, Індустріє! 
Виводь свої безстрашні армії, Техніко! 
Свої вимпели, Праце, випускай на вітер! 
Сурмu в свої горни голосно й дзвінко! 
 

 

ПРО ПОЕЗІЮ ВІТМЕНА

 

Американський поет Волт Вітмен перебував у колі романтичних ідей, але намагався подолати їхній вплив, максимально зближуючи поезію з повсякденним життям простих людей, які не можуть виразити себе. Мета поета — принести в світ нову релігію Людини та Життя і стати голосом мас, але не шляхом створення класично досконалих і прозорих для розуміння віршів, а відкидаючи усі традиційні уявлення про форму, порушуючи традиційну метрику й принципи римування. Творчість Волта Вітмена — святиня американської літератури. Продовжуючи традиції американського і світового романтизму, він водночас здійснив стрибок над прірвою років у майбутнє поезії, у XX століття. Щире серце Вітмена містить у собі Всесвіт: галактики з їхніми сонцями і планетами, війни, велетенський Нью-Йорк та інші міста індустріальної Америки, страждання і біль чоловіків, жінок, дітей, кожну порошинку на відкритому шляху.

 

Одним з перших серед поетів нового часу Вітмен використовував верлібр — вільний вірш — поетичні твори без рими та чітко визначеного ритму. Вітмен зазначав: "Щодо форми моєї поезії, то я відкинув римований і білий вірш. Білий вірш особливо мені бридкий, але ритм я визнаю; не зовнішній, регулярний і розмірений: короткий склад, довгий склад — короткий склад, довгий склад, — як хода кульгавого; така поезія мені чужа. Морські хвилі не викочуються на берег через рівні проміжки часу, як і пориви вітру між соснами, а проте і в рокоті хвиль, і в шелесті вітру між дерев є чудовий ритм. А який би він був монотонний, як стомлювався б від нього слух, коли б він був правильний! Саме цей різновид мелодії і ритм я намагався вловити..."

 

Революція Вітмена у віршуванні — не формальний експеримент, а геніальна і вдала спроба поставити мову поезії врівень із часом, із тим шаленим ритмом, у якому перебудовувався світ. Спочатку стиль поета шокував сучасників, але пізніше його творчість набула одкровення для таких різних американських митців слова, як К. Сендберг, А. Гінзбург, а також для Е. Верхарна, В. Маяковського, В. Хлєбнікова.

 

Новаторство світогляду Вітмена підкріплюється новаторством форми його поезій. Відсутність сюжету — перше, що привертає увагу у "Пісні про себе". Сюжет замінює техніка монтажу образів, видінь, вигуків, монологів, які поет подає, імпровізуючи під впливом випадкових вражень. Менші поетичні форми також розгортаються не за логічним, а за асоціативним принципом. У поезії Вітмена відсутні рима та чітко визначений ритм, речення ллються стрімким потоком, утворюючи "каталог", у якому люди, предмети, явища поєднуються у несподіваних комбінаціях:

 

Я чую бравурні співи пташок, шерех пшениці ростучої,

Балачку пломінців, тріскотіння дров, що варять мені страву,

Я чую улюблений мій звук, звук людського голосу,

Чую звуки, що ринуть разом, поєднані, злиті чи один за одним,

Звуки міста і звуки, що за містом, звуки дня і ночі,

Балакучість юнаків з тими, кому вони до вподоби.

Гучний регіт робочого люду за столом,

Лють розірваної дружби, хворого тихий лепет...

 

Вірші сповнені звукових вражень ліричного героя. З першого погляду вони видаються хаотичним гомоном, проте це тільки видимість, бо добір елементів тексту визначає залізна логіка: різноманітні звуки складаються у всеосяжну картину Всесвіту, але не німого, а такого, який співає, кричить, сміється, — живе повноцінним життям. Предмети і живі істоти з'являються і зникають швидко, і це наповнює світ багатоголоссям. Читаєш вірші — і перехоплює подих від повноти буття.

 

Вітмен поєднує "високе" та "низьке", поетичні образи "співу пташок" і "шереху пшениці", поряд з ними лунає "гучний регіт" робочого люду. Ліричний герой однаково милується ніжним і грубим, тендітним і верескливим, тому що будь-які звуки, якщо вони є ознаками життя, для нього прекрасні й священні. Завдяки застосуванню верлібру та принципу каталогу, твори Вітмена звучать пророчо та нагадують біблійні тексти:

 

Блаженні вбогі духом, бо їхнє Царство Небесне.

Блаженні тихі, бо вони успадкують землю.

Блаженні засмучені, бо будуть утішені.

Блаженні голодні та спраглі справедливості,бо вони наситяться. Блаженні милосердні, бо вони зазнають милосердя.

Блаженні чисті серцем, бо вони побачать Бога.

 

Вірші Волта Вітмена — не що інше, як перелік "видінь", надиктований над розумним станом свідомості. Верлібр Вітмена не стриманий штучними законами римування, зорієнтований на органічний ритм вільного подиху або широку ходу незалежної та гордої людини. Твори Вітмена є доброю звісткою, загадковою і зрозумілою тільки для втаємничених, адресованою майбутнім поколінням, які зможуть розкрити їхній смисл через десятки, а то й сотні років після їх написання. В. Вітмена вважають першовідкривачем в області теорії сленгу й одним із засновників американської мови. Його "мовний експеримент" був у тому, що він сміливо звертався до фольклорних джерел і закликав інших поетів використовувати слова, за допомогою яких можна було б найбільш точно відобразити життя Америки. Особливу увагу Вітмен приділяв професіоналізмам, неологізмам, словам фольклорного походження. Поет хотів, щоб його вірші передавали мову простих американців, своєю ритмікою відтворювали шум великого міста, скрип візків західних переселенців, гудки паровозів і фабрик, гул мітингів і бій бойових баранів. У своїх поезіях Вітмен засуджує рабство, оспівує вільну людину, сповідує принцип трансценденталізму — органічного поєднання людини та космосу.

 

 

ПРО ЗБІРКУ  «ЛИСТЯ ТРАВИ»

 

З дванадцяти віршів і поем у цілком новому стилі Уїтмен уклав збірку з такою ж, як і самі вірші, дражливою назвою: «Листя трави». Хто ще ніколи не бачив у трави листя, може, просто погано вдивлявся в природу, не злився з нею до такої міри, щоб і самому стати лише листком трави?.. Адже листя трави — реальність «трансцендентна»...
Звичайно, і набирати, і видавати таку книжку авторові довелося особисто (тут стали у нагоді робочі навички, отримані в юності). У липні 1855 року Уїтмен виготовив 800 примірників книжки. На зеленій палітурці імені автора не було зазначено, тільки зображено листя і стеблинки трави. Найбільший за обсягом твір був без назви і починався так:
Я славлю себе, я оспівую себе... І те, що подумаю я, подумаєш ти, Бо кожен атом, що належить мені, Так само належить тобі.
Ліричний герой «Листя трави» відрізняється від типових для романтизму героїв — самотніх, розчарованих, зневажених, занурених в інтимні переживання. Уїтмен зображує свого героя в усій повноті не лише приватного життя, а й у подробицях суспільних і політичних. Поет виявляє глибокий інтерес до подій соціального життя сучасників, усвідомлюючи власну, причетність до подій епохи, відчуваючи себе краплиною «океану натовпу», рядовим учасником суспільного життя.

 


У цьому розумінні себе як частини спільноти полягає відхід поета від романтичної концепції особистості. Конкретний у своїй визначеності «син Манхеттена» — це водночас і алегорія усього американського народу. Тому-то в образі ліричного «я» так скупо представлені автобіографічні риси: особисте розчиняється у загальному. В ліричному герої нового типу втілено і особисту долю, і долю нації, і величезний історичний досвід людства.
Будь-яку людину, щонайменшу річ Уїтмен бачив на тлі «міжзоряних пустот», тому для нього так характерна любов до астрономічних чисел — мільйонів, квінтильйонів, мільярдів. Усвідомлюючи себе втягненим у багатовіковий колообіг матерії, поет почуває за плечима мільйони віків і всіх доісторичних предків, починаючи з доісторичної амеби. Такі ж мільйони віків у нього попереду.

 


Слово «ідентичність» (однаковість, тотожність) — улюблене слово Уолта Уїтмена. Куди лише гляне — усюди бачить близьку спорідненість речей. Він щомиті перевтілюється в нових і нових людей, утверджуючи цим свою рівність з ними. Усюди — поетові двійники, увесь світ — продовження його самого.
Книгу зустріли гучною лайкою. її називали «сумішшю пишномовності, самохвальства, нісенітниці, вульгарщини», «чумною, заразною» книгою. Письменники, яким Уїтмен в дарунок надсилав книгу, повертали її з гнівними записками, один із них навіть кинув її у вогонь.

 


Лише Емерсон надіслав Уїтмену гарячого листа підтримки: «Тільки сліпий не побачить, яким дорогоцінним подарунком є «Листя трави». Мудрістю і талантом книга вища і самобутніша за все досі створене Америкою. Я щасливий, що читаю цю книгу, бо велика сила її завжди дарує нам щастя».
На жаль, хвалебний лист Емерсона нічим не допоміг. Попит на книгу був мізерний, а критики усе дужче її лаяли. Єдиною людиною, котра вірила тоді у щасливу долю книги, був її знеславлений автор. Але потроху в різних кінцях Америки почали з'являтися поодинокі прихильники «Листя трави». Вони проголосили Уїтмена своїм учителем і згуртувалися навколо нього.

 


Справжня ж слава прийшла до поета з Англії, де його визнали тонкі цінителі мистецтва Олджернон Суїнберн, Вільям Россетті та інші. Однак лише через півстоліття слава Уїтмена вийшла далеко за межі невеликих літературних гуртків.

 


Під час громадянської війни в Америці 1861 —1865 років Уїтмен займався громадською діяльністю: у Вашингтоні безкоштовно доглядав поранених, не боячись ні тифу, ні віспи, ні повсякчасних смертей. В одному із шпиталів з Уїтменом стався прикрий випадок: він необережно торкнувся гангренозної рани хворого, і вся рука поета розпухла й пашіла вогнем. Запалення невдовзі минуло, але цей випадок згубно вплинув на здоров'я поета: у 1873 році його паралізувало. Друзі доглядали за поетом. Англійці зібрали для нього невеликий капітал, достатній для безбідного існування. Хворий, без надій на майбутнє, поет наперекір усьому залишався життєрадісним і світлим. Старість і хвороба не здолали його оптимізму. 1890 року Уїтмен придбав місце для могили і замовив собі гранітний пам'ятник. Він терпляче чекав, коли цей монумент знадобиться, але смерть усе не йшла. Уолт Уїтмен відійшов у вічність 26 березня 1892 року.

 

 

 

ВІЛЬНИЙ ВІРШ
Як же сталось, що автор поетичної збірки, яку різко критикували, врешті став улюбленим письменником Америки, її національним поетом? Адже все, що Уолт Уїтмен написав після 1855 року, він друкував під тією ж самою назвою «Листя трави». Митець принципово хотів лишитися в історії літератури автором однієї книжки — спочатку проклятої, а потім уславленої.

 


Справа, звичайно, не в зеленій палітурці з листям та стеблинами, а в особі ліричного героя. Поступово цей герой прибирає ім'я автора, його характерні риси. Пересічний американець Уолт Уітмен перетворюється на символ Америки. Найбільший за обсягом поетичний твір у збірці, який спершу не мав назви, вже у другому виданні (1856) було названо «Поемою Уол-та Уїтмена, американця», а в третьому (1860) лаконічніше — «Уолт Уітмен». Це унікальне явище світової літератури, коли пересічна людина, але оригінальний поет заповнює сотні рядків гіперболізованим автопортретом, з якого втім постає портрет нації, епохи (у цьому сенсі поряд з поемою «Уолт Уітмен» можна поставити хіба що трагедію «Володимир Мая ковський», написану російським поетом на початку XX століття під впливом віршів Уїтмена).

 

Уолт Уїтмен, космос, Манхеттена син,
Буйний, дорідний, чуттєвий, їсть, п'є і народжує,
Не сентиментальний, не ставить себе над чоловіками чи жінками
чи осторонь їх,
Однаково сором'язливий та безсоромний. Геть замки з дверей! Геть з одвірків і двері самі! Хто зневажає іншого, той зневажає мене, І все, що зроблено й мовлено, повертається врешті до мене. Крізь мене натхнення, наростаючи, рине бурхливо, крізь мене —
потік одкровення.
Я називаю пароль одвічний, я знак даю — демократія, Клянусь, я не прийму нічого, що порівну всім не припало б!


(Переклад Л. Герасимчука)

 


Лише у сьомому виданні «Листя трави» (1881) поема «Уолт Уітмен» отримала назву, під якою перевидається й нині: «Пісня про себе» («8оп§ о/ Музеї/»). Усього ж за своє життя поет здійснив вісім видань свого щораз оновленого «Листя»: останнє в рік смерті (1892).

 


Попри бурхливість, піднесеність мовлення Уїтмена, читача не полишає враження, що це взагалі «не вірші», а «просто» мовлення. Більше того, природа тієї зневаги, що відчули до книжки Уїтмена читачі, не призвичаєні до такої поезії, передається за допомогою фрази: «Так і я можу!». Бо сутність поезії зазвичай змішували з її формою, з вишуканістю рим і ритмів. Уїтмен сказав би, що рими. — «замки з дверей», наперед задані ритми -   «двері самі».
В Європі подібні експерименти з віршуванням вже розпочав Гейне. Поодинокі приклади можна знайти у Фета. Попереду — повальне захоплення поетичним експериментуванням у Франції і, під безпосереднім виливом Уїтмена, в Англії. Щодо бельгійського (франкомовного) поета Еміля Верхарна, який стане найвидатнішим майстром такого, як в Уїтмена, вільного вірша, то він народився саме у рік першого видання «Листя трави».

 


До речі, сам термін вільний вірш, що поєднав усі подібні експерименти із звільненням віршування від усіх обмежень, уперше 1884 року вжив французький письменник Г.Кон у передмові до збірки «Перші вірші». Французькою вільний вірш верлібр. Українською мовою, як правило, синонімічно вживаються обидва терміни: вільний вірш і верлібр.

 


З часу античності європейці відрізняли поезію від прози насамперед формально як систему обмежень: спочатку обмежень щодо однакової кількості стоп (метрична система віршування), потім — складів (силабічна система віршування), а в більшості європейських літератур закріпилася така система віршування (силабо-тонічна), що вимагала однакової кількості у поетичному рядку і стоп, і складів, та ще й підсилювала себе римуванням - співзвуччям кінцевих складів або стоп різних рядків. Американці успадкували цю систему від англійців. Однак молода нація вимагала - підсвідомо, а подекуди й свідомо - - іншої поезії — нечуваної не лише в Англії, айв Європі взагалі. Ось що 1851 року, тобто за чотири роки до виходу в світ «Листя трави», записав собі в щоденник письменник Генрі Торо, друг і соратник Емерсона по «Трансцендентальному клубу»:
Англійська література я доби менестрелів до епохи великих поетів, включно .І Шекспіром, не дихає свіжими мотивами і в цьому розумінні не г первісною. Це у своїй основі давно освоєна і приборкана література, що віддзеркалює Грецію і Рим... У творах її поетів багато любові до природи, проте далеко не стільки ж самої природи. її хроніка справно повідомляє про місця, де зникає дика звірина, але мовчить про і-е, як зникає вільна людина. Америка була конче необхідна.

 


І от з Америки постає узагальнена людина-американець — ліричний герой, що розмовляє, як поводиться, — мужньо і просто. Людина у своїй природній суті, «незворушна і вільна серед Природи :
Стою незворушний, почуваючи себе вільно серед Природи, Господ;!]) усього, впевнений серед нерозумних створінь, Тим же виповнений, байдужий, чулий, німий, як вони,
Вирішивши, що моє ремесло, злидні, хула, злочини й вади
не такі вже й важливі, як думав колись. Живучи поблизу Мексиканського моря, в Манхеттені чи в Теннессі,
на далекій півночі або в центрі країни; Річковик, житель лісів, фермер цих Штатів, Прибережжя, озер чи
Канади,
Де б життя моє не минало, о, бути спокійним мені серед негод, Зустрічати обличчям ніч, бурі, гоюд, кпини, лихо, удари,
як їх зустрічають дерева й тварини.
(Переклад М.Тупайла)

 


Цей вірш Уолт Уїтмен написав 1860 року. Подібно до нього (можливо, що й під його впливом) Афанаеій Фет у написаному 1883 року вірші «Учись у них -- у дуба, у берези...» каже до себе, до людини:
ііа серце хай хапає холод лютий; Вони стоять, мовчать; мовчи і ти!
У цьому прагненні скинути з людини «оболонку» історії, традицій, навіть болю за свої й чужі «злочини і вади», лишити її «голою» і «первісною» серед первісної природи вже відчуваються віяння нового напряму в мистецтві - натуралізму (про цей напрям у підручнику йтиметься далі). Однак порівняння з європейськими поетами-реалістами (наприклад, з росіянином Миколою Некрасовим) видається більш коректним, оскільки, як і вони, Уїтмен умів почути і передати голос народу, натовпу, вулиці. Оригінальність же Уїтмена зумовлена насамперед своєрідністю самої Америки.